матеріала з сайту Українські скарби
Мильна, або брокарівська вишивка
На території України техніка вишивки хрестом з’явилася з середини XIX ст. спершу в містах і майстернях при панських маєтках. Композиціями із зображенням букетів квітів, віночків, гірлянд, кошиків і ваз вибагливих натуралізованих форм оздоблювали предмети інтер’єрного призначення: панно, скатерки, серветки, фіранки, спинки та сидіння меблів тощо. В Україну, так само як і в Білорусь, перші такі орнаменти потрапляли не з першоджерел, а з російських друкованих видань, що копіювали малюнки італійських, німецьких, голландських узорів.
Малоформатні книжечки та альбоми, окремі аркуші з малюнками у псевдонародному стилі (частково запозичені з давніх узорів російської або української народної вишивки і перероблені професійними художниками), видавали в Москві, Києві, Петербурзі, Одесі, Могилеві і розповсюджували по містах і селах Центральної Росії, України, Білорусі, Бессарабії.
Із міста техніка вишивання хрестиком поступово перейшла в село. В оздобленні жіночих сорочок, поруч із класичними взірцями традиційної народної вишивки з притаманними кожному регіону художніми особливостями, з’являються нові, натуралістично трактовані рослинні мотиви у червоно-чорній гамі. Вироблені протягом століть у кожній місцевості свої традиції, свої уявлення про красу почали швидко витісняти нова техніка, нові орнаменти рослинно-геометризованих форм. Відомий збирач народного мистецтва, художник І. М. Гончар зазначав, що це явище “нівелювало всі самобутні місцеві особливості вишивок”. Стирання регіональних і локальних особливостей стає домінуючою тенденцією.
Про загрозу масового поширення такого стилю попереджали багато діячів культури початку XX ст. і наполягали на необхідності пропагування суто народних традицій вишивання. Відомий вчений, збирач і дослідник народного мистецтва, перший директор відкритого 1899 р. Київського міського музею старожитностей і мистецтв М. Біляшівський з гіркотою відзначав, що найбільш вживаним способом вишивання стає хрестик, який поширився завдяки численним виданням усякого роду альбомів “малоросійських узорів”, які нічого спільного з народними орнаментами не мають, а тому слід зовсім виключити з ужитку узори, вишиті хрестами, і звертатись до найдавніших традицій.
Олена Пчілка( О. П. Косач) у збірнику “Українські узори” писала: “Потреба в таких зразках, чисто народніх, українських – велика, бо й зразки вишиванок, так само як твори народного слова, або пісні, можуть псуватися, калічитись. До сього псування чимало прилучилися, призвели ті “премії”, мальовані листочки з візерунками, що ними обгортають, наприклад, брусочки мила, тощо. …Бажано, щоб наші вишиванки зоставалися при своїй давній, властивій їм красі.”
Дослідник килимарства Я. Риженко також відзначив: “…особливо серед кустарів ще й досі живуть традиції поганого смаку, спотвореного міщанством та широко пропагованого в свій час Брокарами, Ралле і їм подібними.”
Стрімкому поширенню техніки хрестика й натуралістичних квіткових орнаментів у червоно-чорній гамі сприяли й рекламні листочки з надрукованими узорами для вишивання, які безплатно у вигляді премії надавали покупцям дешевого гліцеринового мила (один брусок коштував копійку) або одеколону. Виробляла мило та іншу парфумерну продукцію з 1864 р. московська фабрика “Брокаръ и К°”, засновником і власником якої був купець Генріх Афанасійович Брокар, француз за походженням. Від батька, Атанаса Брокара, він успадкував секрети технології, добре знав паризьку парфумерну моду.
Успіхові молодого фабриканта також сприяли підприємливість та винахідливість його дружини Шарлотти Реве, вона була ініціатором цікавих ідей, завдяки яким продукція фабрики мала широкий попит. Мабуть, то була саме її ідея випускати мило в упаковці з малюнками узорів та заохочувати покупців так званими “преміями”. Випуск “народного мила” (ця назва була на етикетці), викликав справжню сенсацію, адже тепер селяни – найчисленніший прошарок населення – ставали споживачами брокарівської продукції. Разом із милом швидко поширювали по губерніях Російської імперії й друковані малюнки з узорами хрестиком, тож вишивка за такими зразками отримала назву “мильної” або “брокарівської”.
Рукодільниць приваблювала новизна орнаментальних мотивів, їх колірна насиченість, декоративність. Техніка хрестика давала широкі можливості колірної розробки та реалістичнішого трактування рослинних мотивів. Швидке заповнення вишивкою площини виробу і наявність готового малюнка значно полегшували роботу.
Торговельні склади фабрики, яка 1893 р. була перейменована у “Товарищество парфюмерного производства “Брокаръ и К°”, відкривають у Москві, Санкт-Петербурзі, Мінську; а її представництва – у Варшаві, Берліні, Відні, Константинополі, Софії, Парижі, Нью-Йорку.
Так прізвище засновника “Товарищества” визначило назву нового стилю української вишивки другої половини XIX–першої половини XX ст. “Брокарівський стиль” – то ціла епоха в українському народному мистецтві”, – зазначав І. М. Гончар. Упродовж десятиліть він видозмінювався, зазнавав місцевих трансформацій, набував стилізації, та все ж не став логічним продовженням давніх народних традицій. У колах мистецтвознавців, художників, дослідників народного мистецтва термін “брокар” упродовж цілого століття був визначником явища антихудожнього, позбавленого глибоких народних традицій, грубого, еклектичного; синонімом поганого смаку. Дослідник російської народної вишивки Г. С. Маслова відзначала: “Сухі, натуралістичні зразки, далекі від народного мистецтва, зіграли негативну роль у розвитку російської, а також української вишивки. Вони проникали в села, найбільш близькі до міста, витісняючи місцеві оригінальні вишивки”.
Не дивно, що в мистецтвознавчій літературі, брокарівському стилю не надавалося уваги. Мабуть, уперше це явище висвітлено у працях І В. Кара-Васильєвої та білоруського дослідника Вольги Лабачейської. Практично не збирали предмети, оздоблені такою вишивкою, і музеї, традиційно вважаючи її “чужою”, позбавленою підґрунтя міцних народних традицій. Лише починаючи з 1970-х років до Музею українського народного декоративного мистецтва в Києві з численних експедицій почали надходити предмети, оздоблені вишивкою в стилі “брокар”.
Яка ж вона, брокарівська вишивка?
Зібраний музеєм матеріал засвідчує, що ця вишивка в талановитих руках народних майстрів поступово видозмінювалася: від найперших, бездумно перенесених на полотно дешевих малюнків – до узагальнених, стилізованих, гармонійних рослинно-геометризованих орнаментів, виконаних зі смаком і з великою майстерністю. “Народ ніколи не сприймав чужих впливів у чистому вигляді, він завжди переосмислював їх по-своєму, надавав їм національного характеру.” Це відзначає і відомий дослідник української вишивки Т В. Кара-Васильєва: “Та згодом вишивальниці навчилися домагатися цілісності, ритмічного співвідношення білого тла і яскравої насиченої вишивки. Трансформація художньо-виразних засобів, нових мотивів ішла від натуралістичності, деталізації до все більшого узагальнення, площинно-декоративного рішення”.
Брокарівська вишивка, поширена по всіх регіонах України як явище народної культури, має право на своє місце в історії українського мистецтва. Упродовж тривалого часу (цілого століття) цей стиль відігравав значну роль у культурному середовищі, в якому жила селянська родина, формував смаки багатьох поколінь.
Надзвичайно широке використання стилю брокар на початку XX ст. засвідчують літературні та архівні джерела. У виданні 1912 р. вміщено фотографії дівчат і жінок Київщини у святковому народному вбранні, сорочки якого оздоблені саме брокарівською вишивкою. В архіві Музею українського народного декоративного мистецтва зберігаються фотографії до вищезгаданого видання в декоративному оформленні Василя Кричевського.
У багатьох живописних творах відомих українських художників першої половини XX ст. збереглися образи жінок і дівчат, одягнених у сорочки з брокарівською вишивкою. Серед них –плакат-афіша для Українського державного народного хору (1957) та “Селянка з хлібом-сіллю” (малюнок до гобелена, 1948) А. Петрицького, “Веселі доярки” (1937) Ф. Кричевського, “Селянська родина” (1914) О. Мурашка, “Портрет селянки” (поч. XX ст.) М. Козика, “Параска в святковий день” (1914) І. Дряпаченка, “Українка” (1925) С. Прохорова. І досі узагальнений образ українки в національному вбранні постає в уяві швидше за все саме в костюмі Київщини, в сорочці, вишитій хрестиком з рослинно-геометризованим орнаментом у червоно-чорних кольорах.
У музейних колекціях зберігається велика кількість жіночих і чоловічих сорочок, рушників й інших предметів, декорованих брокарівською вишивкою. Цей стиль легко розпізнати з-поміж традиційних, якими так багата Україна. Це передусім натуралістично трактовані великі та малі квітково-рослинні мотиви, що складаються в букети, гірлянди, віночки, гілочки різноманітних конфігурацій (троянди, рожі, лілії, гвоздики, грона винограду та виноградна лоза, жолуді, ягоди суниць, калини, пуп’янки квітів, дубове листя). Мотив гнучкої гілки (гірлянди) набув поширення під впливом західноєвропейської орнаментики ХУІ-ХІХ ст. Досить часто включали виноградну лозу в народну вишивку, певно, під впливом міської або монастирської вишивки. Серед квітів найчастіше бачимо яскраво-червоні троянди натуралістичної форми. Вони помітно витісняють з рослинної орнаментики інші мотиви.
З друкованих видань запозичені гірлянди із завитками та вензелями, віночки з квітів, вази, зображення крилатих коней, вершників, півників, птахів, “равликів”, монограм, абетки. Часто на рушниках є сюжетні зображення та написи повчального або пояснювального змісту, прислів’я, тексти пісень. Популярні були сцени зустрічі козака з дівчиною біля колодязя, сватання, прощання. Серед вишитих написів – “Гделюбовь там и счастье”, “Щирою рукою рушник вишивала і щастя у бога для себе прохала”, “Пташки мої дорогиї це для вас оці цвіти”.
Тип орнаменту брокарівських вишивок – рослинно- геометризований. Він зумовлений технікою хрестика, завдяки якій контури будь-якого малюнка мають “східчасту” (зубчасту) будову. Від точного рахунку ниток тканини та діагонального перекриття верхніх стібків, які мають лягати в одному напрямку, залежала краса орнаменту.
Колорит народних вишивок – це, переважно, сполучення червоного та чорного кольорів, символів радості й журби, неодноразово оспіваних в українських народних піснях. Червоний колір – основний. Відтінки його різноманітні, що залежить від матеріалу ниток та його барвників (рослинних, тваринних чи фабричних). Червоному кольору віддавали перевагу багато народів Європи та Азії з давніх часів. Ідеал української дівочої сорочки – “щоб рукави були як у кров умочені, – тобто майже суцільно зашиті великими червоними квітками”. Бачимо поєднання чорного з коричневим, вкраплення жовтого або синього, одноколірна вишивка чорними нитками. Переважання одного кольору над іншим залежало від призначення сорочки та віку власниці.
На українських жіночих сорочках традиційно прикрашали рукави, поділ, пазушка, комір, манжети – те, що не прикривали інші деталі одягу. Найбагатше вишивали рукави. Орнамент розміщували на верхній частині цільнокроєного рукава або уставки, а також на рукаві нижче уставки. Широкі або вузькі вертикальні орнаментальні смуги оздоблюють пазушку. Комір, манжети, поділ сорочок прикрашені вузькими гірляндами квітів. На вишитих чоловічих сорочках оздоблювали манишку, стоячий комір, манжети або краї рукавів. Орнамент – V типовий для брокарівського стилю: великі або дрібні троянди натуралізованих форм, інші рослинні мотиви. Часто використовували і мережані узори, виконані у цьому стилі.
Найбільшого поширення брокар набув на території Київської області. Рослинно-геометризований орнамент густо, наче килимом, вкриває рукави жіночих сорочок. У колориті простежуємо перевагу червоного кольору; чорний – допоміжний, він надає більшої виразності основному, підкреслює контури малюнка, акцентує деталі. Найпоширенішими мотивами рослинної орнаментики є троянди, зустрічаються “анютині очка”, “кропива”, “півники” (нагадують стилізовані зображення двоголового орла).
Складно визначити регіональні особливості брокарівського стилю вишивок Київської, Полтавської, Черкаської, Чернігівської областей. Серед улюблених мотивів, окрім традиційних троянд, – виноградна лоза, ягоди суниці, кропива. Та все ж, на відміну від київської, орнаментальна розробка рукавів жіночих сорочок Полтавщини та Чернігівщини більш розріджена, мотиви дрібніших форм, частіше використовується мережка.
Помітно меншого впливу брокару зазнала вишивка західних регіонів України. Там довше й краще збереглися місцеві традиції шитва. Тому сприяли історичні обставини: територія цих областей до 1939 р. входила до складу інших держав, отже, була позбавлена впливу російського ринку збуту друкованої продукції. Сприяла також і віддаленість районів від великих міст (Києва, Одеси ), де ті зразки були вельми поширені. А головне, там дбайливіше зберігали міцні національні традиції: у побуті, в обрядах і звичаях, народному одязі, пісенному фольклорі, у техніках і орнаментиці різних видів мистецтва. Та все-таки багато речей свідчать, що і в ці райони проникав брокарівський стиль, який творчо переосмислювали талановиті народні майстрині.
Формування локальних особливостей даного стилю визначалося значною мірою етнічними традиціями та історико-культурними зв’язками різних регіонів. Та хоч би яку вишивку створювали народні вишивальниці, вони завжди відображали притаманний народному мистецтву святковий настрій.
Людмила БІЛОУС, заступник директора з наукової роботи МУНДМ
Увага! Схеми автентичних візерунків, майстер-класи з вишивки і традиційного крою від майстрів з різних куточків України та блог чекають на вас новому офіційному сайті https://www.prekrasastudio.com/ Запрошую!
Немає коментарів:
Дописати коментар