Вишита сорочка видатних українців

Часто запитуєте, що я можу порекомендувати почитати про дослідження української вишивки. Рекомендую допис Наталі Тихолоз про вишивку в родині Івана Франко. Грунтовне дослідження, цікаві світлини і візерунки які можна сміливо відтворювати. Хто шукав  вишити правдивий взір для чоловічої сорочки - вам сюди 

Подумала, що видатні постаті української літератури мали неабиякий зв'язок з традиційною вишивкою: Тарас Шевченко, Леся Українка, Олена Пчілка, Іван Франко.... добре вишивала пріма українського театру Марія Заньковецька.

Вишиваймо, відновлюймо код нашого народу 💛

Читайте матеріал  © Наталя ТИХОЛОЗ з сайту https://frankolive.wordpress.com

Упродовж століть візитною карткою українця поруч із мовою та піснею була і залишається вишиванка. Саме вона ще з дохристиянських часів акумулювала у собі життєтворчий дух українського народу. Бо ж вишивання – це не лише декорування тканини (технологічний процес), а й спосіб етнонаціональної самоідентифікації, своєрідний семіотичний код із цілим «жмутком» значень та функцій (культурологічний феномен). А відтак і значення вишивки не лише декоративно-ужиткове та прикрашальне, а набагато глибше. Із прадавніх часів вишивані взори супроводжували українців від народження аж до смерті. Без вишиванки (вишиваної сорочки) не можна собі уявити ні обряду хрещення, ні весілля, ні поховання. Прадавні узори вишивок віддзеркалюють міфологічні уявлення нашого народу, його вірування та надії. На сьогодні в Україні фахівці налічують понад 150 технік (способів) вишивання. Вишиваний рушник та сорочка – це обереги українця, обов’язкові атрибути його національної ідентичності, родової пам’яті, деталі традиційної обрядовості та родинної гордості, насичені глибокою прадавньою символікою. Тож невипадково саме вишиванка стала частиною української народної традиції та національної культури.

І сьогодні, в час тяжких і буремних випробувань, що випали на долю українців, вона стає символом української національної єдності. Марші (і навіть мегамарші!) вишиванок проходять не лише в Україні, а й у Європі, демонструючи єдність у різноманітті узорів.

Усі, хто перебував у силовому полі українства, завжди у той чи інший спосіб дотикалися до отієї прадавньої традиції, акумульованої у барвах дрібно мережаних чи вишиваних орнаментів. Не залишили байдужим оті вишивані узори й Івана Франка. Помережали вони і його життєтворчість…

Українські взори у фокусі наукової та художньої уваги письменника
Народна вишивка у життєвій практиці Франка та його родини

Іван Франко. Фото 1904 р.

Окремої праці, присвяченої українській вишивці, у доробку Івана Франка немає. Проте, жадібно прагнучи «обняти цілий круг людських інтересів», аби «не лишитися чужим у жаднім такім питанні, що складається на зміст людського життя» [т. 31, с. 309], Іван Франко у низці своїх статей та рецензій принагідно чи прицільно усе ж торкається проблеми вишивального мистецтва українців: «Огляд української літератури за 1880 рік» (1881), «Галицько-руський орнамент на віденській виставі» (1886), «Переднє слово» [до збірки Ольги Рошкевич «Obrzędy i pieśni ludu ruskiego we wsi Lolinie, powiatu stryjskiego. Zebrała Olga Roszkiewicz, opracował Iwan Franko»] (1886), «Етнографічна виставка у Тернополі» (1887), «[Археологічно-бібліографічна виставка]» (1889), «Огляд праць над етнографією Галичини в XIX в.» (1900), «В. М. Истрин. К вопросу о гадательных псалтырях. По поводу книги М. Сперанского “Гадания по псалтыри”», СПб, 1899 [Рец.]» (1903), «Етнографічна експедиція на Бойківщину» (1905) та ін.

Як ученого-етнографа Івана Франка найбільше цікавила регіональна специфіка українських етнічних груп. З цією метою він неодноразово брав участь у етнографічних експедиціях, відвідував крайові виставки народних промислів. Так, досліджуючи бойківський субетнос, його спосіб життя, сімейний уклад, харчування, письменник (який і сам був бойком!) відзначав, що «простота і відсутність прикрас характеризує загалом і бойківський одяг» [т. 36, с. 87]. Аналізуючи зразки вишивок, Франко констатував: «Чоловіча сорочка здебільшого не вишивана або має лише примітивні вишивки на комірі й на грудях…» [т. 36, с. 88], у той час як «жіноча сорочка звичайно дещо коротша за чоловічу і відрізняється вишиваними уставками» [т. 36, с. 89]. І в тій-таки праці «Етнографічна експедиція на Бойківщину» додавав: «…Бойківська вишивка в порівнянні з гуцульською і особливо покутською стоїть на значно нижчому ступені: узори бідніші мотивами, простіші, кольори однотонні, дуже часто використовують лише чорний колір, виконання грубіше. Я вказую на деякі зразки сорочок, вишивки яких були виконані доморобними, почорненими сажею з соснового дерева нитками – у жителів Покуття і гуцулів, які люблять чистоту і колоритність, це було б неможливим» [т. 36, с. 89].

Фрагмент бойківського вишиваного орнаменту. Музей-оселя родини Івана Франка у Калуші.

Доповнює бойківський жіночий костюм спідниця-мальованка або димка, вишивана запаска. По сорочці одягали короткий чорний або білий сіряк. Причому, як відзначала Ольга Франко (з Хоружинських), дружина письменника, у статті «Карпатські бойки і їх родинне життя», чорні сіряки «зграбно вишивані купним тоненьким сукном жовтого і червоного кольору», а білі «вишивані гранатовим і червоним сукном». Завершує жіночий стрій намисто: кольорові скляні та порцелянові пацьорки, справжні або штучні корали, ґердани, мідні хрестики, «драбинки» (скляні намистини нашиті на шматку полотна). Нашийні намиста були настільки «невідʼємною частиною жіночого одягу», що жінка, у якої під час етнографічної експедиції викупили її «драбинку», почувалася без цього елемента народного костюма некомфортно, примовляючи: «… Як можу я показатися між людей така гола, без драбинки?» [т. 36, с. 90].

Гуцульський народний стрій, як твердить дослідник, вирізняє «особлива пристрасть до металевих оздоб, зброї», «до червоного кольору в одязі чоловіків» [т. 46, кн. 1, с. 476] та різного роду нашийних прикрас.

Фрагменти бойківських вишиваних орнаментів. Музей-оселя родини Івана Франка у Калуші.

Багатством вишивок і тканин, а також «найбільшим смаком виготовленого чоловічого і жіночого одягу» [т. 46, кн. 1, с. 478] відзначається Покуття, яке до того ж є ще й батьківщиною «виробів з пацьорків, так званих ґерданів» (тобто нанизаних на кінський волос і скомпонованих у якийсь візерунок різнокольорових дрібних намистин, нашитих на стрічку, що їх дівчата носили на шиї або чолі, а чоловіки – на капелюхах) [т. 46, кн. 1, с. 479]. У покутських вишиваних орнаментах «переважає темно-червоний колір, сам або в поєднанні з чорним, і в той же час з’являються металеві прикраси» [т. 46, кн. 1, с. 478].

За спостереженням Франка-етнографа, «на північ, аж до Дністра, багатство, різноманітність і гармонійність кольорів у вбранні, вишивках і тканинах осягає найвищий рівень; в наддністрянських вишивках з околиць Заліщик зустрічаємо вже нове явище – перетинання тканин металевими нитками і оздоблення вишивок дрібними металевими ґудзиками» [т. 46, кн. 1, с. 478–479] [т.]. У той час, як на північ від Дністра «вишивок щораз менше, взори і кольори ткання все простіші, одноманітніші» [т. 46, кн. 1, с. 479].

Фрагменти бойківських вишиваних орнаментів. Музей-оселя родини Івана Франка у Калуші.

Усі ці етнографічні спостереження та аналіз мотивів, кольористики та способів вишивання вказують на поважне зацікавлення Франка українським національним костюмом та говорять про нього як про ретельного дослідника вишивальних артефактів. Він з усією наполегливістю та ретельністю збирача духовно-матеріальних цінностей щоразу тішився, коли йому вдавалося віднайти унікальну раритетну пам’ятку, як-от «дуже цікаво вишивану спідницю, якій за місцевим переказом більше ста років» і яка слугувала винятково весільним одягом для усіх сільських дівчат с. Дидьови, коли вони йшли в церкву до шлюбу [т. 36, с. 90].

Іван Франко, ретельно моніторячи тогочасний книжковий ринок, завжди відстежував літературу, що стосувалася українства. А тому не минали його уваги й альбоми вишивок. Зокрема, Франка та його родину вʼязала довголітня і тривала дружба з укладачкою першого альбому вишивок «Український народний орнамент» (1876, друге видання 1879) Ольгою Косач, тобто Оленою Пчілкою, – відомою українською письменницею та публіцисткою, сестрою Михайла Драгоманова та матірʼю Лесі Українки. Ця унікальна книга, зафіксувавши прадавні самобутні взори, започаткувала вивчення української орнаментики. В особистій бібліотеці письменника віднаходимо і цінну розвідку Федора Вовка «Отличительные черты южнорусской орнаментики» (1878).

А у статті «Огляд української літератури за 1880 рік» учений відзначив «з-поміж книжок на інших мовах, виданих того року в Галичині, а тикаючих українського народу, його життя або історії» два випуски (альбоми) орнаментів «Вишивки селян на Україні» («Wzory przemysłu domowego, hafty włościan na Rusi») [т. 26, с. 108]. Схвальну оцінку дослідника отримав також «багатий збірник галицько-руських орнаментів» вишивок і ґерданів [т. 53, с. 174], зібраний і впорядкований Єронимою Озаркевич (рідною сестрою письменниці Наталі Кобринської) і представлений на віденській виставці, організованій Цісарсько-королівським австрійським музеєм штуки і промислу.

Цікавився письменник також і працями провідних австрійських фахівців того часу у галузі рукоділля, як-от Емілії Бах (директора Королівської школи вишивання у Відні, авторки лекцій та праць з вишивання) та Якоба фон Фальке.

Прикметно, що народну вишивальну орнаментику Іван Франко вважав не лише артефактом історичного буття народу, доказом тяглості і неперервності традиції, а й важливим джерелом для оновлення та відродження «народного смаку» [т. 53, с. 175]. І, як приклад, наводив тогочасну модну тенденцію серед чеських знатних дам, які свої шлюбні сукні прикрашали вишивками за мотивами українських узорів. До речі, біла весільна сукня Регіни з роману Івана Франка «Перехресні стежки» також оздоблена вишивкою та перлами. Відродження вишивки у весільному вбранні спостерігаємо і сьогодні.

У вишиванки зодягнені й персонажі Франкових художніх творів. У поряднім строю карпатських жителів – у камізельці «з гарного гранатового сукна» та сорочці «із тонкого полотна, старанно і зо смаком вишиваній» [т. 14, с. 7] – мандрує до повітового містечка Кирило Петрій у повісті «Петрії і Довбущуки». А його син Андрій, уособлення нової людини, український інтелігент, постає перед своїми шкільними товаришами після десятилітньої розлуки у строї бойківських селян – у короткому сердаці, чорній крисані, вишиваній «червоною і синьою волічкою» сорочці [т. 14, с. 240]. «У білій, рясно вишитій сорочці» [т. 20, с. 257] бачить Євгеній Рафалович у сновидінні молодого красивого гуцула, керманича його весільної дараби.

Вишиваночка, яку вишила для своєї донечки Анни Ольга Франко (з Хоружинських). Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка.

А в оповіданні «Ріпник» Фрузя при надії ночами шиє маленьку-маленьку «тонку стебновану сорочину» [т. 14, с. 280] для свого ще не народженого дитяти. За шиттям вона міркує над своєю долею, думає, сумує і розраджує сама себе. У мріях бачить себе щасливою і красивою. І тут неодмінним атрибутом цього щастя для бориславської дівчини є святкове вбрання: «Червона шалінова хустка на голові, і спідничка перкальова [з фабричного полотна. – Н. Т.], – не нова вже, то правда, але зашанована. Сорочка картанова, білесенька, червоним шовком стебнована в звіздочки дрібонькі. Чоботи пасові і кармазинова крайка» [т. 14, с. 287]. Таку ж святочну недільну сорочку, рукави і обшивка якої «вистебновані червоним шовком у дрібонечкі звіздочки» [т. 16, с. 409], носить і Гутак з однойменної незакінченої повісті. До слова, його недільне вбрання доповнює ще й «широкий на п’ять пальців ремінь із червоної лакированої шкіри, украшений вишивками із жовтих, білих та зелених ремінчиків на горішнім краї» [т. 16, с. 409].

Проте вишивка прикрашає не лише одяг. У художній творчості Івана Франка зустрічаємо і вишиваний обрус (скатертину), яким святково накритий стіл напередодні нового року, у філософському діалозі «На склоні віку»; і вишиваний рушник, що на нього ангели кладуть величезний медяник у формі святого Миколая, у дитячій пʼєсці «Суд святого Николая», і навіть «червону кармазинову, сріблом вишивану хоругов» [т. 16, с. 29] у повісті «Захар Беркут».

Утім, для Франка вишиванка була не просто красивим аксесуаром чи історичним артефактом, а внутрішньою органічною потребою, виразом національного духу.

Обов’язковим атрибутом української ідентичності в сім’ї Франків поруч із рідною мовою була вишиванка. Відомо, що Іван Франко «відрізнявся од загалу своїм костюмом – вишиваною сорочкою серед пишних комірців і краваток». Вишиваних сорочок у письменника «було завжди під достатком, – розповідала донька Анна. – Це були майже все дарунки його приятелів, приятельок, співпрацівників не тільки із Західної України, але й з Великої України. Між цими сорочками була сорочка від Олени Пчілки, від Трегубової, Альбрант, Алчевської, Кобринської, Уляни Кравченко, Бохенської і багато інших». Причому любив одягати вишиванку і в будні, і в свята. «Майже завжди носив вишивану сорочку», – писав Петро Франко. «Святковий одяг Франка завжди був темно-синій і до нього вишивана сорочка», – свідчив Михайло Яцків.

Іван Франко. Фото 1881 р.

Письменник виніс цю традицію з отчого дому і не зраджував їй упродовж усього життя. «…Так як його мати та члени родини носили прекрасно вишиті сорочки, так і він на ціле своє життя лишився вірний традиції свого народу». Водночас чоловічу вишивану сорочку, оцей обовʼязковий елемент українського національного строю, Іван Франко носив з європейським костюмом-трійкою. І це був новаторський підхід до трансформації образу українського інтелігента, у якому поєднувалися прадавня українська традиція і модерні запити нової епохи.

Пригадаймо, що у 60-х роках ХІХ ст. національно свідома інтелігенція для зближення з селянством практикувала «ходіння в народ», за що й отримала назву «хлопоманів». Відтак демонструючи свою прихильність і симпатію до простого народу, хлопомани переодягалися у народні строї (селянський чи козацький оляг). Саме оте переодяганнязріднювало інтелігенцію і народ, ніби ліквідуючи у такий спосіб прірву між ними. Невипадково, у слідчій справі київських студентів-хлопоманів (зокрема у допиті історика Володимира Антоновича) значилося, що «одяг селянський у Антоновича є й він любить його носити виключно з міркувань естетичної симпатії. Він ним послуговувався під час етнографічної екскурсії…».

Сучасний канадський дослідник Сергій Єкельчик так характеризує українофільську моду того часу: «…Українські патріоти носять національне вбрання не в робочій обстановці (коли працюють, перебувають на службі тощо), а у святковій (напівлеґальні збори і прийняття, театр, танці тощо). Театр, імовірно, давав чи не найбільше простору для демонстративного використання національного одягу – не лише на сцені, а й у глядацькій залі».

Іван Франко. Фото 1896 р.

Проте, якщо для хлопоманів (осердя яких складалося зі шляхетської молоді) народний одяг був красивим аксесуаром, елементом бриколажу, театральної гри, травестіювання, необхідним для етнографічного дослідження (бо ж носили вони його «виключно з міркувань естетичної симпатії»!) чи для демонстрації своєї інакшості у колоніальному просторі, то для Франка він був рідним і органічним від народження. Фактично, поєднавши полотняну вишивану сорочку з європейським костюмом, Іван Франко започаткував нову моду…

Вишиванка Івана Франка. Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка.

І якщо дивитися на одяг як на код, а на костюм як на певне повідомлення, то у такому образі відчитуємо і новий меседж, що його ніс Франко своїй спільноті. Це була глибоко усвідомлена чітка позиція ученого-інтелігента, котра мала навіть на прикладі одягу демонструвати єдність нації: селян і міщан, бідних і багатих, хлопів і панів, грамотних і неграмотних, освічених і не дуже. Власним зовнішнім виглядом Іван Франко «показував своїм братам, що не гордує ними, що він, ставши “паном”, не відцурався села»[12]. Так традиційний народний «хлопський» елемент одягу отримував право на існування у новому образі, а класичний європейський костюм освіжили і причепурили орнаменти української вишивки.

Ольга Хоружинська (справа) зі сестрою Олександрою (зліва). Фото. Київ, 1885 р.

Дружина письменника, Ольга Франко, також не цуралась українського національного строю. Підтвердженням цьому є фотографія майбутньої матері Франчат зі своєю старшою сестрою Олександрою у розкішних українських костюмах, зроблена у Києві 1885 року. Свої враження від зовнішнього вигляду подружжя Франків у липні 1887 року Людвік Куба описав так: «Там, на березі, стояли дві постаті. Жінка сяяла в барвистому українському вбранні з вишивками на широких білих рукавах та в довгій оксамитовій безрукавці, голова була пов’язана хусткою. Поруч неї з високої трави витикався чоловік невисокого зросту, з широким солом’яним брилем на потилиці. Він був без жилета, і різнобарвна вишивка української сорочки цілком гармоніювала з палючим сонячним промінням. <…> Це був Іван Франко з дружиною…».

Ольга Хоружинська. Фото. Київ, початок 1880-х рр.

Мати, згадував Тарас Франко, «для більшого “демократизму” перебиралася в народний одяг, брала на голову хустку. В пізнішім віці, побувавши на Гуцульщині, вдягалася в гуцульські запаски і носила на голові якийсь чепец. Ольга Франко «цікавилася вишивками і народними виробами». Вишивала також і сама. Зокрема, у будинку Франків на комоді, як свідчила Анна, красувалась «вишивана серветка маминої роботи». До сьогодні у Літературно-меморіальному музеї Івана Франка у Львові збереглися також два рушники зі східноукраїнським узором, які вишила Ольга Франко червоними і чорними нитками, а також сорочечка для маленької донечки Гандзі. Обрамовані вишиваними рушниками портрети Тараса Шевченка та Івана Франка (роботи Юліана Панькевича) висіли також у родинному будинку письменника на вул. Понінського, 4 (нині там розташувався Львівський літературно-меморіальний музей Івана Франка).

Андрій і Тарас Франки. Фото 1891 р.

Не відставали від батьків і діти. Усі Франчата змалечку носили вишивані сорочечки. Про це свідчить хоча б світлина маленьких Андрія і Тараса Франків (4-х і 2-х років) у вишиваночках та сердачках, яку подарувала 12 грудня 1891 року Ольга Франко сім’ї Ігнатовичів. Про сорочечку для малої Гандзі та вишивані комірці для хлопців згадував Омелян Глібовицький у листі до Івана Франка: «…Ціла хата шила сорочечку для Вашої Гандзуні. Най же здорова носить на потіху Вам і “всему міру християнському православному”. Хотіли ми і для ваших козарлюгів дістати готові сорочки, та часу не стало, тож нехай приймуть бодай ковнірці, а Мамочка [Ольга Франко. – Н. Т.] при вільній хвилі пришиє їх». Франчата, окрім вишиванок, уподобали собі також і гуцульський верхній одяг. Їх часто бачили у «байбараках і петеках» (овечих кожушках і свитках).

Діти Івана Франка (зліва направо): Андрій, Петро (стоїть), Тарас, Анна. Фото 1902 р.

Батьківська любов до вишивки передалась і дітям. Ще до сьогодні співробітники київського Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, у якому працював Тарас Франко після вимушеного переїзду зі Львова до Києва, згадують, які красиві вишиванки носив син письменника. І це було у підʼяремні радянські роки, коли за носіння вишиванки можна було легко загриміти до буцегарні.…

Тарас Франко. Фото 1969 р.

У квітні 1969 року, на Великдень, відвідуючи родичів по дядькові Захарію у Нагуєвичах, Тарас Франко просив свою небогу Стефанію Дрогобицьку (доньку двоюрідного брата Миколи Захаровича Франка) вишити йому «сорочку на льнянім полотні бойківським узором», таку, як носив його батько. «То як умру, щоб мене дочка й поховала в ній», – додав син письменника. «Через місяць після того Тарас Іванович надіслав нитки для вишивання і сестра вишила йому сорочку бойківським орнаментом». Очевидно, у тій-таки сорочці запам’ятався син письменника і Павлові Загребельному: «Тарас Іванович був точною копією свого великого батька: соколино-сірі очі, нервовий ніс, чітка окресленість обличчя, навіть отой “їжачок” на голові, та ще вишивана сорочка, здається чи не така самісінька, як на відомому портреті класика».

Анна Франко-Ключко колекціонувала українські взори і сама майстерно вишивала. Так, у листі до Ольги Франко від 9 серпня 1910 року донька просила: «Єсли би Ви могли, то купіть мені обрус і 6 або 12 серветок до вишивання на іменини». Згодом її власний дім, де б вона не жила – чи то на Закарпатській Україні, чи то у Відні, чи то у далекій Канаді – завжди був гарно прибраний вишиваними рушниками, подушками, скатертинами, серветками, гуцульськими килимами та веретами. Вона «збирала вишивки, гуцульські вироби, картини народних митців. Її шість кімнат віденської квартини мали вигляд писанки. Вишивки та квіти». Великі національні чи християнські свята донька письменника не мислила без вишивки. У своєму есе «Великдень у Карпатській Україні» Анна Франко-Ключко відзначала, що особливого «непомітного аристократичного подиху» минувшини додають великоднім святам не лише писанки та випікання паски, а й старосвітські жіночі вишивані строї.

Анна Франко-Ключко. Фото 1971 р.

Невід’ємним елементом гардеробу доньки письменника була вишиванка. Індикатором свідомої національної позиції, підкресленого патріотизму став вишиваний одяг у час визвольних змагань українців за свою державу. Тож не дивно, що 1 квітня 1917 р. у ході стотисячної маніфестації на Софіївській площі у Києві «всі з пієтизмом дивилися на Гандзю Франківну, дочку поета Івана Франка, дрібну, енерґійну золотоволосу панночку зі Львова в українському народному строї». А мешкаючи на Закарпатті у с. Довге у листі до матері Ольги Франко від 15 серпня 1926 р. донька просила: «… Купіть мені коралі до укр[аїнського] строю шкляні дуті і візьміть в “Труді” викройку на жупан». «У Відні на всі Шевченківські вечори вона обов’язково одягала гуцульський одяг з низками червоних корал, – згадувала про тітку Анну її небога Віра Франко. – Чоловік, хлопці і я мусіли бути у вишиваних сорочках. Вона обов’язково виступала на таких вечорах та ділилася спогадами про свого батька Івана Франка».

1956 року в Канаді Анна Франко-Ключко виступила перед жінками Монреалю з нарисом «Таємниця вишивки». «Ті, що чули чи читали цей нарис, – значилося в анонсі, – знають, скільки в ньому авторка виявила великої любови та зрозуміння української вишивки». Як найцінніший скарб зберігала вона білу полтавську мережану сорочку батька (подарунок Христі Алчевської), яку передала Музеєві Івана Франка у Львові під час свого приїзду на Україну 1967 року. Тоді-таки, відвідуючи Нагуєвичі, вона вподобала собі і «вишивані маки на льнянім полотні».

Полтавська мережана сорочка Івана Франка (подарунок Христі Алчевської). Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка.

Не цуралися вишиваних взорів і онуки та правнуки письменника. Так, Зеновія Франко (онука по синові Тарасу), за свідченням сучасників, на косівському базарі уподобала собі «гуцульську густо вишивану червоним сорочку». Вишиванки носили Люба-Дарина Тарасівна Франко, а також доньки сина Перта Франка – Віра та Іванна.

Майстринею вишивки і писанкарства стала у далекій Канаді і онука Анни Франко-Ключко – Галина Миронівна Ключко. Правнучка письменника вишиває переважно гладдю, особливе замилування має до орнаментів українського козацького бароко. Причому вона – одинадцятиразова переможниця Всеканадської національної виставки ручного мистецтва – «має суто науковий підхід чи то до малювання писанок, чи до вишивок. Всі орнаменти вона звіряє з етнографічними першоджерелами в каталогах і довідниках». Галина Ключко причетна також до виходу у світ двомовного (українською та англійською мовами) альбому «Українська вишивка» (Торонто, 1982), у якому репрезентуються багатий колорит вишивальних узорів залежно від околиць походження. Метою цього видання було «познайомити ширше громадянство зі зразками вишивок з різних регіонів України, щоб не змішувати їх з вишивками інших народів, зберігати чистоту стилю і рівночасно пропаґувати маловідомі рушникові і підризникові взори».

Діти та онуки Івана Франка на відкритті надмогильного пам’ятника письменникові на Личаківському цвинтарі у Львові. Верхній ряд зліва: Катерина і Тарас Франки, Анна Франко-Ключко, Ольга Франко (дружина Петра Франка). Нижній ряд: віра та Іванна (Ася) (доньки Петра Франка), Люба-Дарина і Зеня (доньки Тараса Франка). Фото 1933 р.

Для усіх Франчат вишиванка, як і українська мова, упродовж усього їхнього життя були не просто красивим аксесуаром. Для них, розкиданих по світу, це був глибинний символ їхньої великої і малої Батьківщини. Милий спомин про отчий дім, щасливе дитинство, про Батька і Матір асоціювався з мовою і тонким узором вишиваної чи мережаної сорочки. Причому одягнути вишиванку для уже дорослих Франчат означало не лише зберігати «вірність традиціям свого народу», але зберігати вірність Батькові. Вона для них стала обов’язком атрибутом, що визначав їхню приналежність до великого роду – роду Франка.

Вишиванка Тараса Франка. Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка.

Можливо, саме тому й Анна, й Тарас (Андрія і Петра уже не було серед живих) у під’яремні радянські роки так міцно тримались за своє українство. Так, Тарас Франко, не без гордості згадувала про нього сестра Анна, у своєму органічному українстві «був прямолінійним і до дрібничковості послідовним. Купував виключно в українських крамницях, говорив всюди по-українському, приятелював виключно з українцями, належав до українських організацій». Такою ж українською патріоткою залишалась усе життя і Ганна.

* * *

…За іронією долі, Іван Франко, який так любив носити вишиванки впродовж усього життя і виховав у цій традиції своїх дітей, похований був у чужій сорочці. Ольга Роздольська (дружина українського фольклориста і етнографа Осипа Роздольського) згадувала, що, коли заходились готувати покійного в останню путь, то «показалося, що нема ні однієї порядної сорочки. Тоді Бандрівський [шкільний приятель Івана Франка та адвокат, що був опікуном поета з часу його хвороби. – Н. Т.] послав когось до (покійної вже) Герміни Шухевичевої, що зараз-таки прислала гарну вишивану сорочку свого померлого мужа. В ту сорочку і стареньке вбрання вдягнули студенти покійника». Це було 28 травня 1916 року. Тоді, як і сьогодні, у повітрі пахло весною, війною і порохом…

     Іван Франко. Фото 1910 р.

Проте, незважаючи на цей прикрий факт, образ Франка у нашій національній свідомості і досі невіддільний од вишиванки. Таким він постає перед нами не тільки на прижиттєвих фото, а й на численних графічних та малярських портретах; навіть у скульптурних зображеннях класика часто-густо прозирають обриси українського орнаменту. Геній планетарного мірила, він завжди підкреслював своє національне єство, зумівши гармонійно поєднати прадавні узори народної вишиванки з костюмом модерного покрою західного взірця. Так само, як успішно поєднав своє глибинне, органічне українство – з рафінованою, іманентною європейськістю. Саме такого культурно-політичного синтезу України і Європи, здається, й сьогодні прагнемо. Тож успішний, вдалий приклад Івана Франка – великого Українця і великого Європейця ‒ і досі стоїть перед нами, як дороговказ на шляху нашого національного поступу. А вишиванки, такі рідні і такі різні – прості й вишукані, розкішні й благенькі, прадідівські й новочасні «дизайнерські» ‒ осявають цей шлях світлом материнських очей та гріють нас теплом материнських сердець.

У вишиванку одвіку зодягнута наша Батьківщина.

Не забуваймо про це.


Увага! Схеми автентичних візерунків, майстер-класи з вишивки і традиційного крою від майстрів з різних куточків України та блог на офіційному сайті https://www.prekrasastudio.com/ Запрошую!